Дводенцівка, бабайка і джомолига: містика та легенди дніпровського музею лоцманів

У Дніпрі, попри відсутність впорядкованої багатовікової історії, чимало унікальних сторінок минулого. Чого вартий лише музей лоцманства –  культурний простір, розташований в будинку культури селища Лоц-Кам’янка ( вул. Мільмана, 63). Мольфарська сопілка, відчайдушні жінки з бабайками і автентична вишивка – ось короткий перелік історій, які 49000.com.ua почув під час лише одної екскурсії.

Запорізька Січ і втікачі від царизму

Територія сучасного селища Лоц-Каменка почала залюднюватися наприкінці 18 ст. після зруйнування Катериною ІІ Запорізької Січі. За словами Світлани Мехтієвої, директора музею лоцманів, перші поселення з’явилися тут задовго до офіційної заборони козацтва.

Територія для життя тут надзвичайно зручна, – розказує Світлана Анатоліївна, – Дніпро, родюча земля, віддаленість від тогочасних великих міст і фортець – з одного боку, а з іншого – життя на перетині торгових шляхів, за умови вміння сплавлятись суровими дніпроськими порогами. Люди, котрі не визнавали російської царської влади селилися тут ще за часів козацтва, а після зруйнування Січі міграція до майбутнього селища стала масовою, в результаті і виникла Лоц-Кам’янка. Однак, певний час лоцмани знаходились поза законом і, відповідно, не мали жодних прав.

В 1787 році за ініціативою князя Григорія Потьомкіна імператриця Катерина ІІ мала відвідати місто, що почало будуватися на її честь. Однак, дістатися сюди було не так просто: щоб ступити на берег Дніпра, цариця разом із супроводом мала подолати небезпечні дніпрові пороги. Вибору у світлійшого князя не було, довелось звернутися за допомогою до лоцманів. Після того, як володарі порогів провели через Дніпро імператорську флотилію, Потьомкін офіційно дозволив лоцманам жити в заснованому ними селищі. Далі протягом року лоцманська община отримала офіційний статус, була звільнена від військової повинності та сплати податків.

Сім’я лоцманів, початок 20 ст. Фото з архіву музею

Так представники стратегічної професії отримали визнання і офіційний статус від тодішньої державної влади. За словами Світлани Мехтієвої, лоцмани залишили по собі величезну спадщину у вигляді різноманітних предметів побуту, характерних лише для цієї спільноти.

В нашому музеї чимало сорочок із різним типом вишивки, – розказує директор, – є одяг, вишитий чорно-червоними квітами чутко геометричної форми. Саме так вишивали одяг люди, що жили в Лоц-Каменці. Тут же залишились і сорочки із круглими квітами, їх привозили із Запоріжжя. Є і різнокольоровий орнамент, так виглядають вишиванки із Сокальщини Львівської області. Лоцмани займалися торгівлею, їздили по всій території сучасної України, часто привозили жінок із інших областей, а ті з собою – посаг, що залишався в Лоц-Кам’янці.

Вишивка з Лоц-Кам’янки

Вишивка із Запоріжжя

Вишивка із Сокальщини Львівської області

Світлана Мехтієва розказує, що деякі українські прізвища, виявляється, походять від лоцманства. Наприклад, вживані Бабай, Бабайченко, Бабаченко, Байбаченко. Адже бабайка – спеціальний тип весла, який використовував керманич, що керував лоцманським плотом. В Лоц-Кам’янці хлопці у віці 12 років мали вміти кермувати плотом.

Бабайка або весло лоцмана-керманича

Дводенцівка і відчайдушні лоцманки

Є в музеї і досить містичні експонати. Більше того, з ними трапляються чудернацькі історії.

У квітні цього року, якраз напередодні президентських виборів, я була у відпустці, – розказала Світлана Мехтієва. – Раптом мені подзвонили з музею і повідомили про дивну делегацію нібито зі Львова, яку очолював високий літній чоловік з бородою. Незнайомець, тільки-но зайшов у приміщення, одразу схопив до рук один із експонатів, сопілку, яку козаки називали джомалига. “Ось і вона, є дводенцівка!” – радісно вигукнув комусь в телефон відвідувач і почав награвати якісь мелодію.

Далі незнайомець попросив співробітників передати слухавку Світлані і чомусь запитав, чи любить вона Україну. А, отримавши ствердну відповідь, попросив віддати йому сопілку.

Дводенцівка або джомолига

Справа в тому, що дводенцівкою цю сопілку називають лише мольфари, – пригадує Світлана. – Я одразу запитала в незнайомця, навіщо йому дудка. Той відповів, що має встигнути до закінчення повного місяця поїхати з нею до Києва на Лису гору, і там зіграти потрібну мелодію. А як я не захочу віддати дводенцівку, то звернеться до мого керівництва, і силою мене примусять ту сопілку віддати.

Звісно, Світлана Анатоліївна відмовилась віддати сопілку, хоча таємничий гість ще декілька днів намагався переконати її за допомогою телефонних дзвінків.

Цікаво, що коли повний місяць закінчився, дзвінки від невідомого мольфара теж зникли, – зазначає Світлана.

В коридорі будинку культури є і зображення жінки в українському вбранні та у човні. Ми запитали у Світлани Мехтієвої, що відомо про сплави жительок Лоц-Кам’янки.

В селищі побутував звичай: дівчина не могла вийти заміж, перш ніж на самоті не попливе на один із дніпрових островів і не заночує там. Є легенди про жінок-лоцманок, але точних фактів не збереглося. Кажуть, що жінки, що обирали займатися сплавами по порогах, жили відлюдницями, односельці оминали їх, бо вважали відьмами.

Але загалом всі жителі селища змалку добре плавали, вміли хоча б на примітивному рівні керувати човном та плотом, адже основним заняттям тут було саме лоцманство, з нього і фактично завдяки ньому люди тут і жили.

1932 року, після запуску Дніпрогесу, пороги затопило, і лоцманство як професія втратило своє значення. Жителі селища ( а згідно перепису 1925 року тут жило вже 4405 осіб) потроху шукали інших занятть. Але вже під час Другої світової війни та аварії на Дніпрогесі лоцманство знову стало актуальним. Для відновлення судноплавства через Дніпро та пороги, що знову з’явилися над водою, представників лоцманских династій навіть відкликали з лав Червоної армії.

Останні лоцмани, 1945 рік.

Після завершення Другої світової війни лоцманство остаточно стало частиною історії.

Довідка: Лоцман (від голландського loodsman) – спеціаліст із сплаву човнів, плотів та інших плавзасобів, мають добре розумітися на місцевих умовах судноплавтсва. До спорудження Дніпрогесу у Дніпрі було дев’ять порогів: Кодацький (знаходиться навпроти селища Старі Кодаки), Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненавитецький, Вовнизький, Будиловський, Лишній, Вільний.

Музей лоцманів відкрився 1994 року завдяки діяльності Григорія Омельниченко, останнього представника професії. Саме він є автором книги “Спогади лоцмана порогів Дніпрових”.

Зараз музей працює в будні дні з 9 до 17.00, вартість квитка символічна – всього 15 грн. Щоб замовити екскурсію на вихідні, необхідно зателефонувати по номеру 068 244 97 79, заздалегідь зібравши групу у кількості не менше чотирьох чоловік.

Рекламні блоки дають нам змогу залишатися незалежними ЗМІ, а вам - отримувати найсвіжіші новини під ними. Scroll down!