Чотири роки спротиву та віри: як велика війна змінила цінності та мрії дніпрян

24 лютого 2022 року російські війська увійшли на територію України з рф, білорусі та анексованого Криму. З раннього лютневого ранку по всій країні гриміли вибухи та канонади. Почалася велика війна. Протягом чотирьох років ставлення до країни-агресора поступово змінювалось. Також мінявся наш світогляд. Про те, як велика війна змінила думки та мрії дніпрян розповіло видання «Наше місто».

Зараз у  молоді  Дніпра більше поваги до військових та  до зброї

У свій день народження зазвичай прокидаються рано. Іменинники з нетерпінням чекають на своє особисте свято, від якого очікують тільки приємних сюрпризів. Чотири роки тому так думав і  Карен Агаджанян, заступник керівника молодіжної мережі Дніпра «Хвиля». Тоді йому виповнилося 29 років.

Але ранок 24 лютого 2022 року перекреслив святкові плани.

– У 29-й день народження дійсно прокинувся дуже рано, – розповідає Карен. – Навіть не від вибухів. Мені хтось подзвонив і запитав: «Що робити?». Загалом той день проходив в режимі: вибухи – дзвінки – дії. Вже десь о шостій ранку поїхав забирати з сейфу  трудові книжки. З’їздив до міськради, де заступник міського голови Михайло Лисенко розповів, що роблять заради безпеки  міські служби. Наприклад, в аеропорту вивели техніку на злітну смугу, щоб не висадився десант. Робилось багато чого. Біля парку ракет почав активно діяти координаційний штаб волонтерів Дніпра. Взагалі той день пролетів в одну мить.

Звичайно, тоді поряд з відчаєм і розгубленістю, дніпряни відчували гостре  бажання допомагати один одному. Патріотичні пориви прискорювали  пульс майже кожного першого містянина.

Що змінилося за минулий час?

 – До початку повномасштабного вторгнення бачив мрії молодих людей, які хочуть будувати  країну тут, які не сильно хочуть їхати за кордон, – зазначає співрозмовник. – А от сьогодні молодь, на жаль, дуже активно їде за кордон. Це проблема! Зрозуміло, що молода людина у віці 18-25 років навряд чи повернеться в Україну. Що з тим робити? Насамперед  треба посилити  національно-патріотичне виховання. Як не крути, змусити молоду людину залишитись неможливо. Це можливо тільки любов’ю до рідної країни, до родини, до свого дому. По-друге, необхідно пропонувати молоді цікаву, перспективну роботу. Без цього ніяк!

Лідер молодіжної мережі «Хвиля» зауважив, що патріотичні заходи зараз стають більш популярні серед молоді Дніпра. Потрібно, щоб вони були креативні. Без зайвого офіціозу.

– Ми проводимо вишколи, де хлопці та дівчата долучаються до тактичної медицини, навчаються поводженню зі зброєю, вивчають історію свого краю, – каже Карен Агаджанян. – Такі заходи користуються попитом. Як наслідок відчуваємо, що у сучасної молоді з’являється особиста повага до зброї, до військових. Це надихає!

Серед тих, хто свідомо обрав залишись в України і будувати кар’єру у рідному місті Дмитро Жевжик, керівник ГО «Молодіжний медіацентр Дніпра».

– Чотири роки тому мені було 19 років і я навчався у “Дніпровській політехниці”,  – розповідає Дмитро. – Згадую, що до 24 лютого спілкувався з друзями, знайомими російською, і тут різко, от вмить, ми переключилися виключно на українську. Майже одразу з одногрупниками об’єдналися і намагалися якось допомагати в різних волонтерських хабах. Займаємось конкретними справами. Коли у січні 2023 року російська ракета влучила в будинок на Перемозі, разом з однокласниками взяли в гаражі якісь лопати, ломи, якісь інструменти і поїхати розбирати завали, допомагати людям. А от зараз, вже на п’ятому році великої війни, коли приходить, наприклад, зарплата або якісь гроші,  в мене відразу в голові думка: можна відмовлюсь від якогось бажання, може там каву зайвий раз не вип’ю,  але закину  донат на ЗСУ.  Так і роблю. Це все стало звичкою.

Більшість українців проти поступок російській федерації

Чотири роки тому дніпряни, як і більшість українців, вірили, що війна завершиться, можливо, вже восени 2022 року. США й цивілізований світ зроблять усе можливе, щоб стримати агресора. На жаль, цього не сталося. Втім, і сьогодні більшість наших земляків виступають проти кардинальних поступок ворогу.

— У більшості всі ми втомилися, виснажилися, — констатує Руслан Бортник, директор Українського інституту політики. — Сьогодні суспільство наполягає на завершенні війни, але водночас воно не готове відмовитися від своїх принципів, цілей, установок, від свого розуміння справедливості. Тому більшість українців виступають проти поступок російській федерації.  Такої позиції  притримуються приблизно 50–60%.

Для всіх очевидно, що втома, розчарування, відсутність бачення майбутнього загострили нерви до межі. І все ж сьогодні, коли тривають абсурдні переговори щодо російсько-української війни, багато хто з нас усе ще вірить, що якимось дивом настане мир або хоча б перемир’я. Наскільки це можливо?

— Повне припинення війни та мирний договір, безумовно, виглядає більш сприятливим, більш бажаним, оскільки це гарантує триваліший формат миру для України, а триваліший формат миру гарантує повернення частини людей та інвестиції у відновлення, — зазначає експерт. — А будь-яке перемир’я, будь-яка пауза не призведе до того, що українці масово почнуть повертатися, а також не призведе до якогось серйозного відновлення України. Але все це станеться не сьогодні. Поки що час переосмислення того, що відбувається, не настав. З одного боку, люди гостро відчувають несправедливість ситуації, а з іншого — розуміють обмеженість наших можливостей для досягнення справедливості.

Наразі можна сказати, що чим далі від лінії фронту, тим нижча готовність приймати якісь компромісні моделі для завершення війни.

Після початку Першої світової війни заарештовували українців, які  говорили німецькою мовою 

Сьогодні, після чотирьох років великої війни, багато хто досі запитує, чи було повномасштабне російське вторгнення таким неминучим. Чи можна було цьому запобігти?

 – Про те, що війна росії та України буде неминучою, вказували деякі діячі ще на початку 90-х років — утім, тоді їх вважали божевільними або провокаторами, – відповідає Антон Кістол,  науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею. –  Наш північний сусід так і не відмовився від своєї імперської та шовіністичної візії щодо України. Більшість росіян, у принципі, відмовлялися сприймати український народ як щось окреме та суб’єктне. Як свого часу зауважила історикиня Тетяна Таїрова-Яковлєва, 90% росіян насправді нічого не знають про Україну.

На думку науковця, однією з причин цієї війни, що її нею виправдовує путін, є захист російськомовного населення. Справа в тому, що росія не розрізняє етнічних росіян та українців-русофонів, а отже питання мови перетворилося не стільки на проблему самоідентифікації, скільки на питання національної безпеки.

 – Ще до початку повномасштабної війни я чув думку, що владімір путін — найбільший русофоб в історії, – продовжує Антон. – Ніхто не завдав стільки шкоди російській мові та культурі, як він. Це ми, власне, і спостерігаємо зараз: якщо до війни позиція російської мови були непохитною, а їй самій нічого не загрожувало, то сьогодні українці не сприймають нічого російського і не бажають мати нічого спільного з тим, що має хоча б натяк на зв’язок із росією.

Очевидно, що сьогодні російська мова є змаргіналізованою, а її використання у публічному просторі може бути потрактоване як прояв політичної позиції. Чи було  щось подібне раніше?

– Свого часу схожа ситуація була в російській імперії після початку Першої світової війни, – відповідає науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею. –   На тлі тотальної германофобії заарештовували людей, які навіть у побуті говорили німецькою мовою або слухали німецькі грамплатівки. Навіть столицю держави перейменували із Санкт-Петербурга на Петроград. Статусу німецької мови було завдано непоправної шкоди. І хоча в Україні за російську мову нікого не увязнюють, навряд чи йдеться про те, що вона найближчим часом зможе реабілітуватися в Україні. Такою є ціна колективної участі російського народу в найбільшому злочині XXI століття проти сусідньої мирної держави.

Війна – скажене випробування, яке жорстко перевіряє стосунки людей

Війна вбиває наші бажання, витравлює тонкі, піднесені почуття. Адже головне завдання – вижити! Є така крилата фраза: “Ми не беремо участі у війні. Війна бере участь у нас». На жаль, частіше розпадаються сім’ї, особливо, якщо дружини з дітьми виїжджають за кордон, а чоловіки воюють. Але навіть у такій ситуації не доводити справу до остаточного розлучення можливо, хоча, найчастіше, це дуже непросто.

– Зараз багато запитів що до стосунків на відстані, – розповідає Альона Загребельна, дніпровська сексологиня, креативна директорка. – Коли партнер військовий,  а дружина з дитиною чи сама   виїхала за кордон  – це вимушені стосунки на відстані, котрі люди не обирали. Щоб їх підтримувати треба  прикладати супер зусилля з обох боків.  Відсутність людини поруч, відсутність її тепла   капає на мозок, і найгірше, що невідомо коли це закінчиться, тому що сама війна не закінчується. А ще й проблеми з психікою: ми ж всі з кожним роком все більше вигораємо. Люди перебувають в очікуваннях на краще, але вони не здійснюються. Це великий стрес!

До того ж жінкам, що виїхали, треба вчити мову, треба адаптуватися. Навіть всередині країни переїзд – це стрес. Бо психіці треба адаптуватися, це займає ресурс, це займає час, це  певне навантаження. У чоловіків, котрі пішли на війну, теж скажений стрес. В них обнуляються всі оці високі, тонкі потреби. Вони в режимі виживання, в режимі заморозки, фактично в режимі первісної людини. Коли вони приїжджають додому їхні бажання дуже обмежені. Тобто, поїсти, поспати, помитися, позайматися сексом. Хоча і це не всім необхідно. І вирубитися. Ось і все!

– Часто втрачається відчуття того, що ми сім’я, що ми разом, те, що я можу на тебе спертися, – продовжує фахівчиня. – Розмови стають вже більш формальні,  проходять іноді навіть під тиском, примусом. А треба ж дивитися один одному в очі перед сном, потрібний фізичний контакт, запах, тактильність. Так, близьким людям потрібна тактильність. Додам, що через війну, страхи, втрати люди починають приймати антидепресанти. І чоловіки, і жінки. Але часто антидепресанти пригнічують лібідо. І це негативно впливає на  стосунки пари. Зараз на антидепресантах дуже багато людей: і  доволі юних – 20 років плюс,  і дорослих.

Те, що відбувається з нами, на думку досвідченої сексологині, це  здорова реакція на нездорову ситуацію.

– Це скажене випробування, яке жорстко перевіряє стосунки, – резюмує Альона Загребельна. – Якщо там десь у стосунках була маленька щілочка, вона перетворюється в розщілину. Це скажене тривале випробування, яке продовжується вже чотири роки. Взагалі мозок та психіка люблять передбачуваність. Але ж війна не про це. Вона  зовсім непередбачувана. І якщо з партнером склались складні проблеми, звертайтесь до фахівців. Підтримка спеціаліста – це,  по-перше, скинути негативні емоції не на партнера, не всередину стосунків, а передати безпечній людині, яка  не буде засуджувати, дасть підтримку і дасть інструменти, як можна з цим працювати, як можна зробити краще. Але й самим партнерам треба багато працювати самостійно. Люди ж по-різному сприймають стосунки. Якщо дійсно ваш партнер для вас не випадкова людина, треба стосунки з нею починати будувати заново. Майже з нуля. Стосунки – це те, що має підтримуватися якимось чином щодня. В умовах війни дуже важливо зберігати ніжне, довірливе ставлення один до одного. Треба зберігати любов, бо це єдине, що тримає нашу кукуху на місці. Людині потрібна людина.

Фото Валерія Кравченка та спікерів

Рекламні блоки дають нам змогу залишатися незалежними ЗМІ, а вам - отримувати найсвіжіші новини під ними.