Юрій Фанигін, екскурсовод Музею АТО та радник губернатора Дніпропетровщини, в січні 2018 року отримав звання Заслуженого діяча культури України. Ми поговорили з Юрієм про роль «живої історії» у формуванні національної свідомості та розширення музейного простору в Дніпрі.
– Як ви стали екскурсоводом?
– Я фаховий історик. У 2003-2014 роках працював в Дніпропетровському історичному музеї на різних посадах, оскільки прийшов сюди на роботу ще сімнадцятирічним. Був науковим співробітником, старшим науковим співробітником у різних відділах музею. Під час роботи закінчив заочно історичний факультет національного університету та аспірантуру. Але дисертацію не захищав. Це в планах. З осені 2014 року почав організовувати благодійні пішохідні екскурсії по місту. Всі кошти, що ми там збираємо в скриньку, витрачаються на допомогу воїнам АТО на фронті та пораненим бійцям. Зараз, на жаль, часу на пішохідні екскурсії обмаль. Але з весни думаю відновити цей проект. Загалом провів десь близько чотирнадцяти екскурсій.
– Чому прийшли на роботу саме в Музей АТО?
– З історичного музею я якраз звільнився в 2014 році. Працював в різних місцях, і, чесно кажучи, не думав, що повернуся так швидко. В січні 2016 року Наталя Хазан мені сказала, що в облдержадміністрації вже є рішення про створення Музею АТО. Наталя запитала, чи можна передати мої дані, як фахового історика, я погодився. Через деякий час я вже долучився до робочої групи щодо створення Музею АТО, в які увійшли і учасники АТО, волонтери та багато різних спеціалістів. Я відповідав за художнє оформлення, тематику і деякі роботи на будівельних майданчиках. Зараз наш музей, на мою думку, найменш заангажований в Україні. Можливо, в нас є певні неточності. Але чого точно немає – так це чогось замовного. Нам ніхто не казав, ви повинні зробити так, а не інакше. Вуличну експозицію створили стрімко, її відкрили на тисячі квадратних метрів в травні 2016 року. Це зараз смішно згадувати, але коли ми в березні 2016 року сіли писати проект, в нас навіть нормальних ескізів не було. Нам, напевно, все вдалося, бо ми дуже вірили в нашу ідею.
– Хто до вас приходить найчастіше? Які найбільші групи?
– Звісно, нас відвідує дуже багато школярів. Понад 100 тисяч людей прийшли в музей у 2017 році. Музей став популярним і серед іноземців. Саме їм дуже важливо показувати правду про ці події. Адже нам, як людям, що зараз знаходяться всередині подій, часом тяжко збагнути, що не весь світ точно розуміє хід війни в Україні. Адже у Швеції, Англії, Франції знають про нашу ситуацію досить дотично. Представники посольств, закордонні політики більш інформовані, ніж прості громадяни. Ми, наприклад, теж часто не знаємо, що конкретно діється навіть в сусідніх країнах, тій же Молдові чи Румунії. Інформаційне поле різне у всіх країн. Особливою увагою в музеї користується унікальний панорамний кінозал. Він створює ефект присутності і наче занурює тебе у вир подій. І з цього року там транслюється не тільки україномовний контент, але і новий англомовний фільм, який зробили режисер Євген Титаренко та продюсер Наталія Хазан. Я думаю, що наявність фільму спеціально для іноземців посилить їх розуміння подій після відвідин музею.
– Як формувалася експозиція?
– Нам зараз складно сказати, хто її формував. Вона твориться руками людей, які передають експонати. А ми лише розставляємо якісь маркери. Але сама історія пишеться зараз. Завдяки її живим учасникам вона постає тут.
– Чи є у вас уникальні експонати?
– Наш музей пов’язаний з болючою темою. Тому незаангажованим тут бути просто неможливо. Я відмовляю від вживання слова «найцікавіший» чи «унікальний». Тому що у нашому випадку такого бути не може. Якби не було війни, не постав би музей. Тому визначити унікальність чи непересічність будь-якого експонату тут просто неможливо. От, наприклад, є індивідуальний перев’язочний пакет, заплямований кров’ю бійця 93-ї окремої бригади Юрія Сітяєва. Це непересічний експонат. Але рука не підійметься виокремити його серед інших. Пакет знаходився у прикладі автомату Юрія в той момент, коли він загинув. Є нетипові експонати. Наприклад, у нас дуже багато прапорів. І всі вони особливі. Їх підписали багато бійців, вони пройшли через багато боїв. А є, наприклад, частина прапора, яку вирізали в Севастополі, і яку зберіг майор Максим Гуменюк і надіслав Петру Шкапяку. А Петро з цим прапором був у АТО. Потім ці бійці зустрілися в Дніпрі в листопаді 2014 року, і Петро повернув прапор Максимові. А вже Максим подарував прапор нам. Ми зараз просто зберігаємо його. Тому що в день, коли буде звільнено Севастополь, прапор повернеться до рідної військової частини. І вже підполковник Гуменюк хоче особисто підняти прапор над своєю військовою частиною. Тобто, коли цей прапор полишить стіни музею, закінчиться війна.
В розділі «Медицина» є кулі і уламки від мін. Є шмат арматури. Ці експонати передала нам лікарня Мєчнікова, їх витягли із наших бійців. Всі ці речі – наче ще дихають цими подіями. Тому що це не війна, яка відгриміла десятки років тому. Не війна, про яку розповідаються байки і легенди, колихаючи на колінах дітей. Кожного дня зараз хтось гине на цій війні. Це реальне життя не якоїсь частини країни, а всієї України. Ми б хотіли, щоби такого у нашому житті не було. Але воно є.
– Як ви ставитесь до дитячих відвідин музею?
– Музей, це, насамперед, просвітницько-виховний комплекс. У шкільному віці діти ходять в школу не лише для того, щоб отримати знання. В цьому віці здобувають моральні якості, культурні навички, відбувається передача досвіду поколінь. І тут дуже важливо, щоб діти відвідували всі музеї. Бо вони формують свідомість і світогляд. Дітей ми дуже заохочуємо до екскурсій, бо їм треба знати і розуміти, що ці події існують. Розуміти, хто почав війну, що десятки тисяч українців стали дійсно громадянами і пішли на захист нашої держави. Зараз ми обираємо моделі гідного життя. Це дає їм приклад. Лише так наші зусилля не будуть марними. І тоді діти будуть оцінювати нинішній період. І лише так саме вони зможуть назвати цей період відродженням державності. Тому, якщо дітей не залучати, то ми не матимемо майбутнього.
– Вас запрошують до інших міст як музейного консультанта?
– Напряму поки що ні. Були пропозиції щодо участі у створенні подібного музею у Києві, але поки далі розмов ця справа не пішла. Якщо ми зможемо стати комусь при нагоді, з радістю будемо допомагати. Розкажемо про свій досвід, про проблеми, які довелося вирішувати, створюючи музей.
– Які ідеї в Музеї плануєте реалізувати в майбутньому?
– В Музей постійно щось додається. За цей час вже зібрано більше 2,5 тис експонатів. Але місця виставити їх усі не вистачає.
– Які музеї міста відвідуєте ви?
– Дуже цікавий музей «Машини Часу», із задоволенням туди ходжу. Добре зроблений Музей українського живопису. Як на мене, це якісний і сучасний простір в центрі міста. Там постійно оновлюється експозиція, безліч тематичних заходів. А от до музеї лоцманів я досі так і не потрапив, це в найближчих планах. Чув, що цей заклад, попри невелику площу, дуже цікавий.
– Яких саме музеїв не вистачає Дніпру і чому?
– На мій погляд, місту не вистачає насамперед великого муніципального музею. Простіше кажучи, в нас досі немає музею історії міста. Його хотіли створити в різні часи, але, на жаль, ідеї так і залишилися на папері. Національний Історичний музей – це величезний регіональний комплекс і тому повністю розкривати нюанси створення та формування міста, його соціальних груп – це не його завдання. Тому окремий музей був би вельми доречним. Ще дуже бракує індустріального музею. Адже Дніпро, як би місто не називалося, більшу частину своєї історії було промисловим центром. У розвиток промисловості в Катеринославі свого часу вкладали гроші провідні європейські підприємці. Так, є музеї окремих заводів, але вони не замінять великий музейний комплекс, що має бути доступним для більшості дніпрян і гостей міста. В тому ж музей промисловості можна влаштовувати різноманітні технофести, це зараз дуже на часі, популярно серед молоді, і, врешті-решт, цікаво.
