В грудні 2018 року в Дніпрі з’явилося нове комунальне підприємство “Госпітальєри Дніпра”. Організацію очолила Яна Зінкевич, медик-доброволець, командир медичного батальйону “Госпітальєри”. 49000.com.ua поговорив з Яною про враження рівненчанки від Дніпра, створення медичного формування “з нуля” та джерела натхнення.
– Як ви в такому юному віці стали волонтеркою, ще й такого складного напрямку?
– Я не волонтер, а доброволець, це принципово різні поняття. Волонтером я ніколи не була.
– Але як ви прийшли до такого рішення?
– До війни була аполітичною, щойно закінчила навчання в школі, готувалася до вступу в університет. Рік я мала попрацювати, стати на ноги. Але тут почався Майдан. І моє рішення, напевно, було таким собі клубком емоцій.
У Рівному був дуже активний рух опору завдяки Сашкові Білому (Олександр Музичко, відомий також як Сашко Білий – керівник Рівненської обласної організації партії УНА-УНСО, координатор структур “Правого сектору” на Західній Україні. Звинувачувався у зв’язках із організованими злочинними угрупованнями. Загинув в березні 2014 р. під час операції з затримання учасників злочинного угруповання – Прим. автора). Нас долучали до виїздів на київський Майдан. На той час, ще із зими, навіть війна не почалася, але розмови вже були, що робити, як вона почнеться. Не всі вірили, що таке трапиться, ще й з Росією. Але все одно, навчалися, тренувалися.
Потім сталася анексія Криму. І всі вже мали зібрані речі. Нас було основних 60 чоловік із Рівного. Ми їхали одним автобусом з речами, я була єдиною жінкою. І потрапити до тих 60 чоловік коштувало зусиль. Тоді думала, що це тільки в нашій області така ситуація, але виявилось, що ні.
Отже, я звільнилася з роботи, за дві години з’їздила додому за речами, прибула на точку збору. А 3 квітня 2014 року ми прибули на тодішню базу добробату.
– Як родина поставилася до вашого рішення?
– З розумінням. Ясно, що мама і вітчим не були в захваті. Але, з іншого боку, розуміли, що звернути мене назад не зможуть. До речі, вони два роки тому вступили до мого батальйону. Зараз знаходяться в резерві.
– Як ви долали проблеми жінки в армії?
– Моя наявність в лавах добровольчого батальйону станом на 2014 рік – це дуже дивно. Як так вийшло, зараз навіть не знаю. А мене ж поставили на керівну посаду і дали напрямок, якого взагалі тоді просто не існувало, я мала його створити сама.
Не було нічого: ні транспорту, ні людей, ні машин, ні знань. Та й що говорити, в мене навіть медицини як такої не було. Була тільки я, і почали долучатись інші небайдужі. Під час перших боїв в червні-липні 2014-го я добре проявила себе в евакуації поранених. Хоча, мене туди не брали на посаду медика. Я ж просто збиралася вступати в медичний університет, тому якісь уявлення про медицину мала. Але то були дійсно лише уявлення: ролики в YouTube, дописи американських парамедиків про те, як вони вчилися наданню допомоги на свої війнах. Так я почала діяти навмання: один поранений, другий…
Фото з Facebook Яни Зінкевич
На мене звернули увагу. На той момент було вже двоє жінок, я і Олена Білозерська (але в різних групах і різний профіль роботи). Тоді мені сказали, що треба робити медичну службу. Коли я взялася до створення служби, в нас не було розуміння, що ця війна надовго. Всі розраховували: трохи повоюємо, і все буде добре. До кінця осені – максимум, і завершимо.
Але після Іловайська стало ясно, що справа серйозна і надовго. Нас тоді було чоловік десять-п’ятнадцять. В період ДАПа нас було вже до тридцяти, інші служби волонтерські почали підтягуватися на різних напрямках фронту. А от розуміння того, що війна – не на один рік, остаточно прийшло після Дебальцево. Тоді ж стало ясно, що треба відкривати навчальний центр. Не просто брати всіх з різних сфер і різним рівнем підготовки, але й надавати однакове базове навчання. Тому що ми, власне, готуємо людей під себе.
І от у березні 2105 року я створила навчальний центр. Після цього дуже збільшилась кількість наших людей в запасі. Тому що в 2014-2015 році більшість приїжджали на півроку, на рік. І залишались постійно. Але згодом прийшли і результати: величезна кількість розлучень, хвороби, самогубства, неврози. Всі були дуже морально виснажені постійним перебуванням на фронті, відсутністю фінансової підтримки від держави. У людей почалися проблеми вдома. Всім, зрештою, потрібні гроші для життя, для забезпечення базових потреб. Хоча б мінімальні.
Тому десь з початку 2016 року я вирішила робити сталі ротаційні періоди по 15 днів. Людина не звільняється з роботи, не перериває свої зв’язки вдома, адже вона має кудись повертатись. Всі продовжують навчатись чи працювати, беруть відпустки і приїжджають хтось на 15 днів, хтось – на максимальний термін, 30 днів.
– Як ви прийшли до такої стрункої системи?
– Методом проб і помилок. Спочатку ми думали, що дуже якісно буде робити сталі групи. Тобто, були групи, що прикріплені до певного виду транспорту. Вони мали його ідеально знати. Але практика показала: транспорт ламається, люди змінюються, їм потрібно шукати заміну і знову навчати. Тому ми вирішили робити систему з нуля, вчити універсальним навичкам. Є один протокол навчання, люди можуть один одного ніколи не знати, не бачити, але працюють вони за однаковими правилами.
Фото з Facebook Яни Зінкевич
– Як ви долаєте проблеми з фінансуванням?
– Маємо волонтерську і меценатську підтримку. В ресурсах все давно оптимізовано: все що могли, давно скоротили. Але є мінімальна сума, яку ми витрачаємо на місяць. Хтось допомагає разово, хтось – постійно. В принципі, маємо допомогу від 20 гривень до кількох тисяч.
– А хто шукає благодійників і меценатів?
– Здебільшого вони виходять на нас через офіційні реквізити. В нас є сторінка на Facebook. Але більшість все ж виходить через мою сторінку. Люди не люблять офіційних аккаунтів. Їм подобаються звичайні живі люди. Тому й мені довелося зареєструватись на Facebook, хоч я дуже не люблю соціальні мережі. Зареєструвалась в часи ДАПу. Зараз в мене тридцять з лишнім тисяч підписників. У наших постах є стандартні реквізити. Загалом справляємося. Але от взимку тяжко з фінансами, за комуналку багато треба платити.
– Як вам Дніпро в порівнянні із Рівним?
– Ми приїжджали сюди ситуативно: завезли поранених або тіла, повернулись назад. Але вперше сюди їхала, ніби в Росію. Знаю, місцеві можуть ображатися, але що є, те є. Для мене, як для жительки Західної України, все, що далі Полтави – то вже Росія. Телебачення та інтернет було дуже перенасичене антимайданом. Але в реальності виявилось дуже багато хороших людей. Є з ким працювати, є й за кого поборотися. І “вати” вистачає, Місто як місто, аудиторія дуже різна. Але загалом Дніпро відбувся як український центр.
– Ви недавно очолили КП «Госпітальєри Дніпра». Чим будете займатись?
– Наприкінці січня буде перша пресс-конференція. Ідея виникла у вересні. Її підтримав мер, за жовтень-листопад я зібрала документи. В грудні ми створили підприємство, статутні документи, прийняли приміщення. В січні ми працевлаштовуємо співробітників. Всі вони – це наші бойові побратими. Всі з військовим досвідом, з досвідом медиків і парамедиків на передовій. Тут йдуть люди з великим рівнем знань і практики.
Ми будемо навчати всі комунальні заклади міста, лікарні, школи, метрополітен. Наша мета – навчити прийняти поранених чи постраждалих і убезпечити від можливих ушкоджень, доки не прибуде швидка.
У грудні ми вже навчали медичних працівників, відповідно до наказу мера. Кожного дня ми мали по чотири локації і по тридцять медпрацівників. Цього понеділка (15 січня 2019 р. – Прим. автора) ми якраз довчили ті дві тисячі медиків, яких мали підготувати відповідно до наказу мера.
Я особисто виношувала цю ідею декілька років. Адже в нас багато сфер, співробітники яких згідно посадових обов’язків, мають вміти надавати медичну допомогу. Але на практиці вони цього не вміють. МОЗ не потягне все одночасно. Тому ми це підприємство створили за підтримки Бориса Філатова. До того ж, в місті вже є КП «Патріоти», там працював наш інструктор, який займався медициною.
Фото з Facebook Яни Зінкевич
– Чи можуть до вас звертатися приватні підприємства?
– Ми прорахуємо вартість і оголосимо. Але в нас перша черга – це комунальні підприємства, а приватних ми будемо навчати в позаробочий час. Тобто більше у вихідні. Ми будемо робити і відкрити лекції для всіх категорій населення. Будуть також курси для батьків, і окремо – допомога при травмі. Особливо це стосується водіїв.
– Як ви відновлювалися після травми? Хто вам допомагав?
Фото з Facebook Яни Зінкевич
– Варто розуміти, що я вижила тому, що мала вижити і продовжити свою роботу далі (В грудні 2015 р. Яна потрапила в ДТП, внаслідок якого отримала множинний перелом хребта та інші травми, несумісні з життям – Прим. автора). Зазвичай при таких травмах не виживають. Про мене подбав меценат – Валентин Резніченко. Він оплатив операцію та місяць післяопераційного лікування в Ізраїлі. Опісля завдяки своїй родині та небайдужим я змогла пройти місяць реабілітації в тій самій клініці. Після повернення було дуже важко: там я була самостійною, пересуваючись на візку, тут же не можу вийти не те, що з будинку, а й просто з житла. В певний час, в період вагіності, основною підтримкою була моя донька, мені було для кого і за кого боротися. Зараз теж допомагає донечка і батьки. Тим паче, я розумію, що мої знання варто направити у правильне русло, тому вступила до Медакадемії і зараз навчаюсь.
– Ваша донька зараз живе з вашими батьками? Як часто ви бачитесь?
– Як коли. Іноді – раз на декілька тижнів. Іноді – раз на місяць. Вони інколи приїздять на тиждень. Я постійно живу на нашій базі. Це вже зараз із відкриттям КП почнемо переїжджати і проводити більше часу в Дніпрі. А на базу приїжджатиму на вихідних.
– Який напрям ви хотіли б обрати як спеціалізацію?
– Все залежить від того, як я буду відновлюватись, що я зможу, чого не зможу. Найбільше цікава мені, звісно, хірургія.
– А коли школу закінчували, яким медиком хотіли стати?
– Мабуть, патологоанатомом. Тоді, звісно, я не розуміла, що це за робота.
– Що вас надихає?
– Люди надихають. П’ять років минуло, але все одно лишаються ініціативні бойові одиниці, кожен в своєму напрямку рухається, робить якісь проекти. Зараз я більше розумію різницю між 2014 роком і сьогоденням. Зараз щось зробити дуже важко. Треба або мати великий рівень впізнаваності, або окрему аудиторію та зв’язки. В 2014 році було багато волонтерів, яким вдавалося робити чимало, а от зараз на них просто не звернули б увагу. Кожна така людина – це історія, якою я надихаюся. Хобі в мене немає, тому що я зараз живу в енергозберігаючому режимі. Треба впоратись із власними переживаннями. А їх вистачить на роки.