Дніпрянин розповів, як зберегти обличчя міста: відео

Старовинна, класична архітектура, притаманна лише будинкам нашого міста — це той очевидний і доступний кожному пласт історії, який важливо не втратити. Він, зокрема, і формує ідентичність дніпрян, створює відчуття приналежності до чогось унікального. Але є в нашому місті і певна особливість, яка негативно впливає на збереження старовинних будинків — фактично, історичний центр методично зноситься під забудову багатоповерхівками. В ексклюзивному інтерв’ю з Олександром Волоком для 49000.com.ua ми намагались розібратися у всіх тонкощах збереження історичної та архітектурної спадщини в нашому місті.

— Яке ваше хобі? Чим займаєтеся?

— Мене звати Волок Олександр, я працюю програмістом. А хобі — це збереження історії міста. Тому, що я народився в місті, живу тут, в центрі. З дитинства пам’ятаю той район, в якому ми зараз пишемо інтерв’ю. Виглядав він цікаво, потім все менш і менш цікаво. Будівлі занепадали, щось зносили, зсув грунту був тут неподалік, на вулиці Південній. Там частину будівлі навіть розбирали на моїх очах. Я хоч якось намагаюсь зберегти пам’ять про ті будівлі, яких вже нема. Старі фотографії шукаю, документи шукаю, спілкуюсь з архітекторами, які проектували, будували. Не все ж, що вони проектували пішло в дію, але у них зостались старі фото, обмірні креслення. Воно в паперовій формі: його і тримати нема де, і використовувати його вже не можна. А щоб його зараз на комп’ютері використовувати — треба якось все це оцифрувати. От я все це і оцифровую.

— З чого почалась ваша оцифровка матеріалів? Для чого все це робите?

— Приблизно три роки тому одну з архітекторок “попросили” з її старого місця роботи, де у неї всі архіви були. А я допомагав їй все це перенести. А перенести куди? Було нас там три людини: вона, помічник з поламаною рукою, водій і я. От я тягав папери з офісу до себе додому, частково на роботу, бо його просто нікуди було дівати. Якби ми його звідти не перенесли, то воно просто б пішло в макулатуру. А зараз, от бачте, скільки я всього цікавого оцифрував! Краще ж, ніж в макулатуру? Я по мірі можливостей це й роблю — оцифровую креслення, фотографії старі купую на аукціонах. Щось так знаходжу, щось у архітекторів беру. Спілкуюсь я з багатьма архітекторами в місті. Я просто не бачу, хто б ще за таке взявся. Здається, що це взагалі нікому не потрібно. Оцифрованим всі вміють користуватись, а от щоб це зробити самим — якось воно це не виходить… А у мене виходить!

— Як зародилось хобі? Чи були неприємності з ним пов’язані?

— Я в цьому виріс, то я і намагаюсь це зберегти. Якщо я не можу зберегти будівлю, то хоч фото зостануться. Тому я ходжу по місту, фотографую, що можу. Пролажу у всякі такі, цікаві місця… Іноді по шиї отримую. Як було з лікарнею Червоного хреста: коли я там знімав — за мною бігав охоронець з бейсбольною бітою. От натурально — з бейсбольною бітою бігав! Ну, таке… Іноді буває цікаво спілкуватись з людьми, іноді — не так цікаво. Коли як.

— Яка посада, ким ви працюєте?

— Інженер-програміст ПАТ “Розрахунковий центр”.

— Звідки у вас цей величезний сканер і чому він стоїть на роботі?

— Щоб оцифрувати креслення — є декілька підходів. Перший підхід: берете сканер А4, креслення і по шматочкам його скануєте. Потім ці шматочки намагаєтесь склеїти до купи. Це краще застрелитись, одразу кажу. Інший спосіб, який я також спробував: берете креслення, йдете туди, де є такий сканер [ред. широкоформатний, як у Олександра Волока], де є оцифровка, платите грошики, вам його оцифровують в якомусь вигляді. Ви приходите додому , дивитесь на флешку, матюкаєтесь і намагаєтесь з тим … щось зробити. Тому, що ви не можете ніяк впливати на те, як там вам щось зроблять. І третій вихід — купуєте б/в широкоформатний сканер, матюкаючись, збираєте його, потім знову матюкаєтесь — поминаєте лихим словом пошту, яка роздовбала упаковку при перевезенні. Потім ще матюкаєтесь, бо його чистити треба — він же старий, йому 20 років. Там треба дещо зробити: скло поміняти, лампу, дещо пофарбувати, щоб воно хоч якось працювало. І працює. Пасик там, всередині поміняв. У нього дві камери: одна рухома, друга нерухома. Треба, щоб вони правильно дивилися, і автомат потім два зображення зшивав. А якщо пасик порваний, то камера не може рухатись. Але ж це треба було знайти, полагодити. Іграшка, коротше кажучи.

— Тобто, це ваш сканер, але чому він у вас на роботі стоїть?

— В однокімнатну квартиру таке не запхати! Тобто, його то можна туди запхати, але тоді вже нас треба буде кудись…

— Як ваш шеф відноситься до сканування?

— Ну, терпить. А що йому робити? Терпить.

— Сканування відбувається на його очах?

— То й що? Ви його зараз бачите? От і я не бачу, а сканування відбувається.

— В неробочий час?

— Ну, авжеж. Я тут поруч мешкаю, можу до 8 години на роботі залишитись, якщо мені треба, щоб зробити справу. От я і роблю. Звичайно, якби у мене був робочий день з 8 до 5 і треба було щось таке робити, то я працював би з 8 до 5. Я ж не можу кнопочки постійно на клавіатурі клацати — це ж можна і дахом двинутись!

— Скільки фото в вашій колекції?

— А як це можна порахувати? Які фотографії ви намагаєтесь порахувати? І що значить “в моїй колекції”? Тобто, я прийшов до людини, взяв у неї стос фотографій, приніс сюди і віддав їй: це можна вважати моєю колекцією, чи ні? На “Flickr” зараз залито приблизно 32 тисячі зображень: це фото, скани книжок та багато іншого. Але це не все, що я відсканував, бо дещо просто неможливо туди залити, адже у нас є дуже “копірайтолюбиві” люди, які чомусь вважають, що мають право на приватну історію міста. Тому там залито не все. А може і все, але вони цього не побачать.

— Чи в правильному напрямку відбувається містобудування в Дніпрі?

— Ото ви з козирів зайшли! А у нас взагалі нема містобудування! Щойно прийнятий Генплан міста передбачає, наприклад, транспортний тунель від Центрального мосту, десь тут [ред. в районі Катеринославського бульвару, вулиці Південної], потім під схил пагорба і в Довгу балку. Ви вважаєте, це можливо реалізувати??? А Генплан це передбачає, і це, фактично, закон. От давайте зараз збудуємо транспортний тунель, щоб вивести транспорт з центрального мосту в довгу балку. Це нереально! І розробники Генплану розуміють, що це нереально.

Коли я їх питав: “Навіщо ви це робите?”, вони очі відводили в сторону. Але, тим не менш, це затверджений Генплан міста. А в Генплан ще входить історико-архітектурний опорний план, який якимось дивом дозволяє в центрі міста будувати багатоповерхівки. Це взагалі неприпустима ситуація, а він дозволяє. Ось така у нас “класна” містобудівна документація. Хто це зробив — не знаю. За гроші міста це було зроблено, але він не придатний для використання, тому, що той тунель, наприклад — це нереально, а він є.

— Тобто він повинен проходити прямо під центром міста?

— Так, і це були плани ще з 80-х років минулого століття. Тобто, весь транспорт повинен був іти по вулиці Коцюбинського, Шолом Алейхема, потім тунель під пагорбом, який би виходив в Довгу балку. Ну от, будуйте тунель! В Генплані ж написано — зараз будемо будувати тунель. Або не будемо, бо цей Генплан — л**но, а за нього вже гроші заплачені.

— Тобто, на скільки зрозуміло — цей тунель ніде не буде проходити?

— Та це було зрозуміло ще в ті 80-ті роки, що цей тунель — він ні до чого, але ж тоді у архітекторів була задача збудувати велике соціалістичне місто. Знести всі пам’ятки, штук 5 залишити, всі інші — під бульдозер. Як от “Лотос”, 58 будинок [ред. на проспекті Дмитра Яворницького], 16-поверхівка в центрі міста — от таке воно все повинно було бути, але не склалося. І тоді ж вони похоронили, слава богу, той тунель, бо ніяк його тут не прокопати було з тодішньою технікою. Це зараз навіть буде досить складно, але ж він є в Генплані. Тобто, ми повинні це виконувати. Або ж признати, що той Генплан — це повна фігня і треба щось інше приймати. А хто ж тоді відшкодує гроші місту, які вже заплачені?

— Тобто добре, що цей Генплан не був втілений в життя?

— Чекайте, Генплан реалізується кожні 5 чи 10 років, і цей тунель “мегаломаньячний” тягнеться ще з 1980-х років. Притомні люди вже б давно зрозуміли, що він не потрібен, а він досі є. В Києві є інститут імені професора Білоконя [ред. ДП Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» імені Ю.М.Білоконя]. Мабуть, там вже спеціалістів не залишилось, бо ті, хто залишились — вони досі нам пхають той тунель. Повна деградація проектної галузі.

— Тобто, разом з тунелем проспект повинні були забудувати такими будинками, як “Лотос” (Д.Яворницького, 58)?

— На флікері є кілька таких нарисів, як повинна була виглядати набережна і центр міста. Там тільки багатоповерхівки, цікаві такі. Тобто, якщо б це було реалізовано, то у нас би було місто, але це не було б Дніпро, як ми його зараз бачимо навіть. Це було б щось інше.

— Який план виходу з ситуації, коли руйнуються історичні пам’ятки ви б запропонували?

— По-перше, що ж значить руйнуються? Коли головний архітектор міста бігає з радісним обличчям і говорить: “Ура, ура! Нам дозволять будувати те, що ми захочемо. Ми приймемо такий Генплан, який нам треба». То що ви хочете від мене, коли головний архітектор і забудовники бажають будувати багатоповерхівки в центрі міста? Десь на краю — їм це не потрібне. А от в центрі напхати побільше — то їх справа. Тому й зносяться історичні будівлі, бо це ж центр, і пхаються нові будівлі.

Он у нас є другий Катеринославський бульвар, під ним проходить зливовий колектор з Довгої балки. Однією з умов будівництва того бульвару було ревізування колектора. Ви бачили, щоб його ревізували? Я не бачив, і ніхто не бачив… Там зруйнували цілий комплекс будівель. На вулиці Південній, фактично, залишилось дві історичні будівлі — №8 та №2, бо вони якимось дивом стали пам’ятками архітектури. А всю іншу, рядову забудову знесли вщент, не дивлячись на те, що там ще жили мешканці і зараз там будуть щось будувати. Так і живемо. Головний архітектор вважає, що це нормально і він цілком на боці забудовників. А ті ведуть себе, як загарбники, половці.

— Тобто, в основному, тільки забудовники і руйнують історичну забудову?

— А хто ж іще буде її руйнувати? Мешканець будинку може проколупати собі вікно, якщо він не сповна розуму, може обшити будинок пінопластом. Але щоб знести будинок, в якому він мешкає, то треба бути зовсім “обдарованим”. Авжеж, то забудовники. Замість будинку по вулиці Шевченка, 39 повинен бути офісний центр, але ж там продовжують жити люди. У будинку викуповується квартира. З неї взимку “виносяться” вікна й двері, розмерзається опалення і будинок руйнується якимось “дивом”. Як це відбувається? А хтось купив квартиру. А хто? Та, хто зна, якась потвора. Так забудували Харківську, Південну. Там спочатку викупили кілька квартир на Південній, 9 та 11, вибили вікна та двері, зиму будинок так простояв, розмерзлося опалення і будинок аварійний. А на тому ж Шевченка, 39 вже була пожежа. Там треба було зняти газовий лічильник, і якось так вийшло, що все загорілось. Диво, ви ж розумієте, зовсім випадково.

— Чи принесло ваше хобі недоброзичливців?

— Може й так. Не всім по добається, що я виставляю старовинні фото в загальний доступ. Деякі люди вважають, що мають право на приватну історію міста, тобто це їх історія міста, і чому я туди лізу?

— Звідки виникла штучна криза в оцифровці старовинних документів музеями?

— У нас взагалі зараз дуже дивна ситуація. От Московський історичний музей викладає свою колекцію в електронному вигляді, там я навіть знайшов фотографію академіка Яворницького, хоча вона була неправильно підписана, але я її знайшов. А наш історичний музей — таке враження, наче там сидить дракон в підземеллі з золотом. Він нікого туди не пускає. Я ж думаю, там по місту щось можна було б знайти, щоб його оцифрувати. А ми зараз заради папірця чи фотографії повинні жертви Ктулху приносити, щоб їх дістати. В 1988 році Віктор Григорович Путій якимось дивом в фонди проник і щось перефотографував, і більша частина історичних фото — це те, що він тоді сфотографував. Це те, що спливло, те, що я можу відсканувати і викласти. Чорно-білі фотографії, бо він знімав чорно-білим апаратом.

— Які проблеми виникають при оцифровці фото музеями?

— Головна проблема така: от є фото будинка, і щоб роздивитись там деталі, потрібно відсканувати його у високій роздільній здатності. А велика роздільна здатність — це і великий розмір. Музей не може дозволити собі викладати фото в такій високій роздільній здатності, тому він викладає невелику картиночку. Там можна роздивитись контури будівлі, але ж ви деталей там не побачите аж ніяк. Я сканую так, щоб там можна було розрізнити всі деталі, але ж у мене нема оригіналів. Були б оригінали — то я б зробив нормальний скан. Що можу, я сканую, але якщо нема оригінала, то з десятої копії там хоч скануй, хоч не скануй — деталі від цього не з’являться.

— Яке місто можна вважати взірцем в плані збереження пам’яток?

— А звідки мені знати? Я взагалі не так багато переміщувався навіть Україною. У нас є мандрівники — їх і питайте, яке місто може бути взірцем. Місто Сонця ідеальне. Ви ж розумієте, а у нас тут все не ідеальне, а реальне. Не знаєш, куди бігти від того реального.

— Які ваші улюблені місця в Дніпрі? Де відпочиваєте душею?

— А що, у мене є вільний час, щоб погуляти, як вважаєте? А ото воно все саме відсканується? А там ще такий пакунок з негативами лежить, чекає свого часу. Ага. І воно все так, натякає: “Саша, а чого ти мене не скануєш? А то ж треба сканувати…”. А Саша піде ото гуляти? Ага, зараз, піде гуляти. От у нас дуже багато цікавих будівель, і чим більше я мандрую містом, тим більше я їх знаходжу.

— Як вдається побачити і сфотографувати те, що не бачать інші?

— А чому ви вважаєте, що вони не бачать? А воно їм цікаво?

— Може бачать, але не звертають увагу? Недавно у вас на сторінці з’являлось фото чавунної труби в стіні корпусу університета…

— А, ну я ж навчався в тому… Ідеш, а там труба стирчить з торця корпусу. Ну дуже цікавий момент, ага, дуже…

— Але ж як вам вдається ці деталі помічати?

— Не знаю. Я на них просто дивлюся і бачу. А як вам вдається їх не побачити, у мене зустрічне питання? Як можна не побачити чавунну трубу, 2 метри. А, я знаю: бо я армійські берці ношу і не дивлюсь, куди ноги ставлю.

— Як можете пояснити свою популярність в Facebook?

— Не знаю.

— Ви популярні!

— Чому ви так вирішили?

— Вас дуже багато читають.

— 600 чоловік — це дуже багато? Може вони цікавляться, як би мене за горлянку взяти? От, до речі, років 2 тому я подзвонив архітектору Соріну, і перше запитання, яке він мені задав: “Тобі що, розбили фотокамеру і ти мені дзвониш, щоб грошей у мене взяти?” Так що популярність — вона така, цікава може бути. Була дуже неприємна ситуація між вулицею Столярова та Мостовою. Там є такий будиночок, де якісь бандюки, мабуть, мешкають. Я тоді і поліцію викликав, і ледь не забрали у мене камеру. Було “весело”. Так що популярність ви переоцінюєте, то не популярність. Може тому, що люди від мавп пішли, а мавпам треба дивитися на щось цікаве, а я їм цікаве викладаю. Люди це люблять.

— Як ви ставитесь до декомунізації і як би вирішили долю декомунізованих об’єктів, якби була така можливість?

— Я нічого не міг з ними ні тоді зробити, ні зараз не можу зробити. Куди б я ту статую Леніна запхав? У мене кишені не досить великі, і квартира однокімнатна, це не до мене. А от куди воно поділось — це цікаве запитання. Куди поділись рештки скульптури, що зруйнували біля Apollo — теж цікаве запитання. Його кудись вивезли, але де воно? А Ленін був бронзовий, і Петровський був бронзовий. Я не знаю, де вони, мені не докладають.

— Чи брали Ви участь у створенні Музею Історії Дніпра?

— Дещо я туди передавав. І ще буду передавати, чому б ні? Фотографії, вони доступні всім: беріть і використовуйте. Я думав, що може краєзнавці будуть використовувати ці нормально відскановані фотографії, як ілюстрації до своїх статей, тому, що можна взяти нормальну фотку, а не брати ту мікроскопічну. Вони ж все одно ілюстрації використовують, але чому використовувати маленьке, коли можна взяти нормальне.

— Хто такий В.Г.Путій, який його внесок в історію міста? Чому архів УЖРП знищувався?

— Зараз нарешті стали того ж Путія згадувати в анотаціях фото. То колись брали фото того ж Укржилремпроекту, ніяк не анотувалося, де воно взялося, просто з колекції. А те, що воно фотографувалося конкретною людиною — ніхто навіть не підписував. А зараз підписують, вже добре. Я його пам’ятаю. Ми не були знайомі, але він був дуже примітною людиною, я його бачив дуже багато разів, та й УЖРП недалеко від мого будинку знаходиться. Тому я і зміг звідти перетягати багато паперів, хоч якось. На кравчучці, так…

— Путій був дніпровським фотографом?

— Так, він працював в Укржилремпроекті, в дніпровському філіалі інституту і він фотографував для інститута всі будівлі, які треба було відзняти. Для опорного плану 1990-1991 року він знімав. Звичайно, не один він, але основну масу фото зробив він. То чому б це не написати, наприклад. Розумієте, в архіві УЖРП не зберігались фото, вони використовувались, як робочий матеріал, потім взагалі знищувались. Я намагався знайти щось (там була його фотолабораторія), але нічого не лишилось. Все, що лишилось — коробка з-під взуття і там кілька плівок. Все, що зміг — я відсканував, але це не все. Але ж людина знімала багато років, а там залишилась коробочка, то де ж решта? Це все викинули. Там навіть архів почищений — регулярно здавали застарілі матеріали в макулатуру. Я намагався знайти креслення мого будинку, але не зміг.

— Чому в нашому місті відсутня культура та традиції збереження історії?

— У нас проблема в тому, що нема культури зберігати щось. Людина вважає, що якщо воно не треба — отже в смітник, на макулатуру здати. А те, що воно може бути наступним поколінням — про це ніхто не думає. От колекціонер накопичує у себе інформацію, фотоматеріали, газети, негативи. Потім він помирає. І куди все це дівається? В кращому випадку все це йде в архів чи в музей, а в гіршому випадку воно йде на смітник. Минулого року я бачив, що вдова фотографа Красножона (працював ще в Дніпропетровських газетах) віддала його фотографії в обласний архів. Тому у нас є хоча б невелика надія, що хтось колись відсканує ті негативи і ми зможемо їх побачити, але така надія, дуже примарна.

А більша частина просто на смітник іде. Коли почали відновлювати Палац Ілліча, мене попросили знайти креслення, які робив архітектор Брусов для відновлення Палацу Ілліча в 1955 році. Тоді був зроблений повний набір креслень, по яким і відновлювали його. Один комплект був в палаці, другий — в Укрдіпромезі, де працював тоді Брусов, третій комплект був на заводі Петровського. Це якнайменше. В Діпромезі нічого нема, в палаці — тим більше, на заводі Петровського мені теж сказали, що нема, і все. Два чи три креслення було в УЖРП. Вони робили там якусь прибудову і їм потрібні були копії зі старих креслень. А більше нічого нема. Барельєфи, які знаходяться в великому залі, почали сипатись, і потрібні були хоч якісь, а нічого нема. Я прийшов з фотоапаратом, триногою, ліхтарем в руці, підсвічував барельєф, фотографував телевиком, і ці фото є. А старіших фото ні в кого нема. Ми маємо фотофіксацію на 2018 рік, а як воно мало вигляд ще в пристойному стані — ніхто не фотографував. Може воно у когось і є, але нам то це невідомо. От така біда.

Сам палац будував Красносельський, а зал будували Щуко та Гельфрейх. Але ж те, що ми можемо побачити — то вже післявоєнна перебудова і барельєфи там були, здається, вже післявоєнні. А це вже Брусов. Креслення тих барельєфів повинні були бути. Але зараз ті, хто міг бачити їх вже, напевно, давно померли, бо скільки років пройшли. Що ж буде нашим майбутнім поколінням, якщо зараз все це в макулатуру здати? Я точно знаю, що архів Укргражданпроекту був повністю мікрофільмований, а паперова частина здана в макулатуру. Але ж де ці мікрофільми? Я не впевнений, що вони ще взагалі існують, а це — будування нашого міста. І от зараз велика проблема, коли люди трасують, як проходить колектор з Довгої балки, бо навіть на карті-п’ятисотці воно намальовано плюс-мінус лапоть. Тобто, навіть п’ятисотка не відповідає реальності, що там під землею. А ті, хто пам’ятав, як йшов той колектор — напевно, вже померли. І навіть ніхто не пам’ятає вже, де багато труб прокладені. […] Документація, якщо її так от зберігати — там шматочок, тут шматочок, то її ніхто і не знайде. А я що можу — оцифровую потроху.

— Як ви знаходили людей, що передавали фото в колекцію, і чи можуть бажаючі передавати їх ще?

— Я ж генеалогією займаюсь, тому можу знайти, де людина мешкає. Приходив у гості, деякі люди віддавали і матеріали, і фотографії. Я це сканував і викладав, чому б ні? Воно ж все на благо міста.

— Може у когось якісь думки жевріли, що все ж треба зберегти?

— Я не проти. Приносьте!

— Як і за яким принципом сортуєте величезну кількість фото?

— В електронному вигляді набагато простіше викладати, але треба якийсь принцип розробити, щоб це не була купа фото. Кожен будинок на фото знаходиться в якомусь кварталі, обмеженому вулицями. Так можна хоч якось прив’язати його до місцевості, без GPS-координат. Всі ті фото, що у мене в електронному вигляді я сортую за такою системою, поквартально. Вона не ідеальна, але більш-менш сприйнятлива. Мабуть так і на флікері потім зроблю. А може і не зроблю, бо там їх вже настільки багато, що це малореально. У мене зараз на вінчестері того, що я назнімав минулого року — десь 45 тисяч було. Дуже “весело” розгрібати. Не тільки я, звичайно, знімаю. Ще й дружина знімала. Дитину теж знімаю. Не тільки ж будинки я буду знімати. От і накопичилось там фоточок.

— Яка Ваша рідна місцевість?

— Центр. Тут, на Південній був пункт прийому макулатури, а в ньому можна було знайти досить цікаві речі — “Моделист-Конструктор”, “Техника молодежи”, “Наука и жизнь”. От я і носив туди те, що мені було не треба, а потрібне приносив звідти.

— Буккросинг?

— Так це важко назвати… Буктаскінг! Бо я їх таскав, таскав і таскав туди-сюди, туди-сюди. Рішення XXVII з’їзду КПРС мені не дуже були потрібні, а от “Техника молодежи” — то тема! У мене є повні підбірки з 1980-го року, а деякі і більш ранні.

— Яка Ваша мрія?

— Все оце оцифрувати. Але ж це недосяжна мрія. Ви ж розумієте, воно з’являється швидше, ніж я встигаю його сканувати.

— Може діти ваші допоможуть?

— Ага, так воно їм треба, так треба! Може ще хтось з більш-менш прямими руками буде сканувати.

— Не плануєте розширюватись, і чи не хотіли б отримати допомогу волонтерів?

— Я от намагався вже декількох людей залучити. От є у тебе така штука — відскануй, будь ласка. Потім виявилось, що краще я сам це зроблю, ніж той жах перероблятиму. Хочеш щось зробити добре — зроби це сам. На жаль.

— Правильно, але ж, може, не завжди продуктивно?

— Не продуктивно, але якщо потрібен результат, а не 10 разів переробляти, то треба робити гарно. […] Погано — воно якось саме зробиться, а щоб гарно, то треба деякі зусилля прикласти.

— Якби була можливість, що б Ви змінили в місті?

— Винести з центру всі оці багатоповерхівки та відновити історичну забудову, як вона повинна була б виглядати. Зрозуміло, що ми зараз дивимось на старий будинок, який не ремонтували років 50, і бачимо руїну. Але ж якщо ту руїну відреставрувати, то вона була б красою. Забудовники вважають інакше, бо завжди дешевше знести старе і побудувати нове, ніж реставрувати. Але не завжди дешевше — правильніше.

— Але закон же зобов’язує?

— Ага, дуже охоронні дошки на будівлі лікарні Червоного хреста допомогли. Ці “похоронні” дошки ні до чого не ведуть, бо нема відповідальності. Людина от так же купує квартиру, виносить в ній вікна і двері, і що ти йому зробиш? Це його приватна власність.