Арт-директорка Book Space Вікторія Наріжна: Я хочу, щоб фестиваль допомагав людям наздогнати сучасний світ

28 вересня в Дніпрі почнеться перший в історії міста книжковий фестиваль “Book Space”. Ми поговорили з Вікторією Наріжною, арт-директоркою події, про письменництво, переклади, улюблені книжки та здійснення мрій.

– Як ви почали писати?

– Я зараз не дуже ідентифікую себе як людину пишучу. Бо професія – це, на мій погляд, те, що  робиш на постійній основі. Але так, все моє життя пов’язане з текстами. Вірші я почала писати, тоді ж, коли їх починає писати більшість гуманітарно обдарованих дітей – десь у віці трьох-чотирьох років. Це було звичайне римування, про природу і маму, мабуть. Зачарованість римами не зупинялася, я багато писала і в підлітковому віці. Звісно, не все це можна читати. Інколи навіть якісь рядки спливають в голові, з тих, що створила років у 14-16. Тоді це були більше експерименти для висловлення тієї бурі почуттів, що охоплює кожну підліткову душу, аніж мистецтво. В студентські роки  також писала вірші, а одразу після закінчення університету спробувала себе в прозі. Так з’явилась повість під назвою «Безсмертя в місті N». Вона була опублікована, увійшла в нашу спільну із Світланою Поваляєвою книжку.  Для нас обох то був дебют, попри те, що Світлана на той момент була відома як письменниця і мала не один опублікований роман. Але у спільній книзі Поваляєва вперше заявила про себе як про поетку, а я дебютувала із прозою.

Зрештою, на тому моє письменництво зупинилося. Я пішла в напрямку перекладу і публіцистичного письма. Зараз навіть не можу сказати, що пишу «в стіл». Скоріше, я «пишу в голові». Там постійно вирують різноманітні сюжети, які б хотілося розробити. Часом я пишу їх роками, перевертаю, складаю, перескладаю. Але на папір все це здебільшого не виливається, інколи хіба що  роблю собі якісь нотатки, записую фрагменти діалогів. Але все перераховане не можна назвати письмом чи писанням.

-А як із віршами?

– Зараз вірші трапляються зі мною напливами. Результати можна спостерігати в моєму Facebook. Там в нотатках  ділюся своєю поезією. Але потім цей процес може завмирати на місяці, іноді – навіть на роки. Тому знову, не знаю, чи можна вважати, що я пишу. Я би сказала так: інколи висловлююсь в художній або поетичній формі. Але так, життя моє так чи інакше пов’язане з текстами. Все одно, якщо не власне письмо, то це переклади, це ж також форма письма. Хоч ти сам і не пишеш, але в перекладі завжди багато і тебе, і твого стилю, і вміння розпоряджатися словами.

На певному етапі я створювала багато публіцистичних текстів, колонок, статей. Після всього цього  так втомилася, що років два взагалі нічого не писала. Невдовзі після Майдану я відчула, що мені вже забагато опініонмейкерства. Можливо, насправді це була мрія про те, щоб сісти і зробити якусь власну художню книгу. Я покинула тоді писати колонки, покинула перекладати, але художню книгу так і не написала. Тому що менеджерський досвід може з’їсти будь-які сили і час.

Київ, Майдан Незалежності. Грудень 2013 р.

– Ким ви хотіли стати в дитинстві і юності, як це реалізувалось в  дорослому житті?

– В якійсь мірі все справдилось або справджується, тому що одна із моїх мрій була стати письменницею. Це те, навколо чого я весь час ходжу. Тим більше, стати письменником ніколи не пізно: Жозе Сарамаго почав писати після шестидесяти років. Ще мені дуже хотілося стати кінорежисеркою. І в минулому році ця мрія почала справджуватись, хоч і в галузі документального кіно. Ми з моїм чоловіком Ігорем Петровським робили для Громадського телебачення Дніпро документалку про ревіталізацію міст Іржавого поясу Америки. Це був дуже цікавий досвід. Звісно, це не ігрове кіно, але все одно – це режисура і робота з візуальним матеріалом. Для мене це було надзвичайно цікаво. Цей досвід хочеться повторити в якійсь формі. Третя мрія, яка була в мене в дитинстві – стати футбольною коментаторкою. От ця мрія найменш ймовірна до здійснення.

– Але може таки колись спробуєте?

– Так, звісно, можна сказати собі, що я теж маю шанси. Але тут, насамперед, треба ще й добре розбиратись у футболі. Точно набагато краще, ніж я розбираюся в останні роки. Часу слідкувати за цим спортом дедалі менше, зараз я знаю лише про якісь справді дуже великі футбольні події, які обговорюють всі.

– Повернемось до кінематографа. Вам важливо просто знімати чи ви все ж обрали для себе певний жанр? Мені, наприклад, дуже сподобалась стрічка «Знеіржавлені», в якій присутня якась внутрішня драма.

– Будь-яка добре зроблена стрічка несе в собі елемент внутрішньої драми. Всі хороші документалісти – все одно хороші драматурги. В мене є ще кілька документальних задумок, які хочеться здійснити, всі вони пов’язані з містами. Є мрія зняти фільм про Афіни, причому, про конкретний район Керамікос. Там бідність дуже шимерно поєднується з мистецтвом. Фактично мистецтво рятує людей від найгіршого, що може супроводжувати бідність, – від безнадії. Я дуже сподіваюся здійснити цей проект, ми його задумали разом з Ігорем. Минулого року  відпочивали в Афінах, і, так сталося, що жили саме в районі Керамікос. Всі місцеві нам в один голос говорили: «О боже, як ви там живете? Це ж кримінальне місце!». Але нам було там дуже затишно і безпечно. Хоча, краса у вигляді міксу із занедбаних будинків, собачого лайна під ногами та графіті може справляти досить суперечливе враження. Попри все, буквально на кожній вуличці ми знаходили затишну кав’ярню, місця, де люди грають на гітарі, розмовляють, спілкуються, де розташовано дуже багато маленьких театрів. І тепер моя мрія – зробити документалку про Керамікос, вже маючи досвід «Знеіржавлених», пам’ятаючи всі ті сумніви та помилки, що були із першою стрічкою. Але от в дитинстві я мріяла про ігрове кіно. Зараз розумію, що робити хороше ігрове кіно надзвичайно складно. Ще мені завжди було цікаво випробувати себе як сценаристку. Тому що  досі не можу осягнути спосіб мислення, який треба мати, щоб писати не роман, а сценарій. Можливо, це той дотик до ігрового кіно, який я залишаю собі на майбутнє.

– Як ви почали перекладати?

– Перекладати я почала дуже кумедно. Мій на той час приятель і директор місцевого видавництва «Проспект» вирішив терміново видати першу частину «Хронік Нарнії», «Лев, Біла Відьма та Шафа», українською мовою, хотів встигнути до прем’єри однойменної стрічки в Україні. Мабуть, він просто відчув якийсь можливий фінансовий зиск і це дозволило йому забити на відсутність досвіду не лише у виданні перекладної літератури, а й взагалі, художніх книжок. «Проспект» тоді видавав якісь буклети і подібні речі. Мій чоловік сам дзвонив у англійське видавництво і вів переговори про права на переклад. Я взялася перекладати, тому що більш-менш добре знала англійську, при цьому, я ж іще пишу. Значить – можу перекладати.

– Тобто, якщо маєш письменницький досвід і знаєш іноземну мову – можна йти в перекладачі?

– Не зовсім так. З іншого боку, коли погано розумієш, за що берешся, іноді це єдиний спосіб почати щось робити. Так, за якийсь рекордно короткий термін я переклала цю книжку, а Світлана Поваляєва відредагувала. Хоча, вона теж не є професійною редакторкою. Потім я переклала ще три книги з цієї серії. Інші видавці, які люблять молодих і недорогих перекладачів, звернули на мене увагу. Так мені випала дивовижна нагода перекласти Керолла. Така подія сама по собі в моєму житті статися, звісно, не могла.

– Скільки вам заплатили за переклад «Аліси в Країні Див»?

– Я отримала якийсь сміховинний гонорар, зараз вже навіть не пам’ятаю суму. Але ж ясно, що Керолла можна перекладати і без гонорару, головне, щоб тобі це дозволили зробити, а потім ще й надрукували. І от, вже після  «Нарнії» і Керолла до мене почали звертатися. Мій перекладацький доробок не такий великий, близько десяти книжок. Кожного разу я рахую їх для кожного нового резюме, і щоразу забуваю. Але є роботи, якими є пишаюся. «Світанок сексу» (Кристофер Раєн, Касільда Джета “Світанок сексу. Доісторичні витоки сучасної сексуальності” – Прим. автора), перекладений для видавництва «Темпора». Для «Критики» я перекладала Памелу Дракерман (Памела Дракерман “Французьке виховання: історія однієї американської мами в Парижі” – Прим. автора), теж дуже люблю цю книжку. Ще для «Критики» я переклала Шерил Сендберг (Шерил Сендберг “Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою” – Прим. автора), це моя остання на сьогоднішній момент робота. Вона вже досить важко мені далася, почувалася надто втомленою. В якийсь момент я вийшла на таке відчуття, коли англійська мова стала для мене занадто близькою і знайомою, буквально “перепрошила” мене. Займатись далі перекладанням стало важко. Мене просто накрило відчуттям неперекладності. Бо здається, скільки б я не старалася, все одно неможливо передати читачеві всю ту глибину відтінків, яку бачу я. Поки я знала англійську гірше, цього відчуття не було. Я, можливо, і сама не бачила тієї глибини та відтінків, тої світоглядної  відмінності англійської мови від української. Тому після Сендберг я сказала собі, що поки що нічого не перекладатиму.

Презентація книги Памели Дракерман “Французьке виховання” в “Книгарні Є”

– А коли плануєте порушити цю самозаборону?

– А я вже порушила, і цілком свідомо. Давно хотіла, щоб хтось замовив мені переклад роману «Вавилон 17» Семюеля Ділені. Це прекрасний фантастичний роман, що, як на мене, є одним із найкращих творів про мову. Я довго носилася з ідеєю про те, хто ж і коли почне перекладати Ділені. Думала, що не переживу, якщо раптом таку роботу запропонують не мені, а комусь іншому. А потім подумала: а чому б не ризикнути? Чому б не видати цю книгу самостійно? Зараз я вже перекладаю роман, я скута угодою, що зобов’язує мене видати цю книжку до лютого 2019 року. А ще, коли я доперекладала Сендберг, з’явилась амбіція спробувати писати англійською. Зараз потроху вправляюсь в цьому. Не знаю, чи це коли-небудь матиме вигляд завершеного тексту. Але вже бачу, що  виходить непогано.

– З якої мови ви перекладаєте ще, крім англійської?

– Перекладаю я лише з англійської. Час від часу хапаюся за вивчення інших мов. Найуспішніший досвід був у мене із шведською мовою. На різних етапах пробувала вчити польську, французьку, іспанську і навіть ірландську. Але, як правило, я рано здаюся. Звісно, крім шведської мови. Вона затягнула мене надовго, вчила її близько року. Зараз можу на якомусь дуже елементарному рівні читати, а зі словником під рукою – оволодіти не дуже складною статтею з «Вікіпедії».

– Як в Україні стати перекладачем? Чи є спеціальні спілки  перекладачів?

– Про жодну спілку я не знаю. Звісно, є формальна перекладацька освіта. Але мені здається, що переважна більшість стає перекладачами подібним до мого шляхом. З хороших українських представників справи, яких я дуже ціную, жоден не має перекладацької освіти.

– Вміння писати допомагає в перекладацькій роботі?

– Все залежить від міри твого самоусвідомлення, саморефлексії і скромності. Бо як в тебе погано із саморефлексією та скромністю, ти просто почнеш переписувати текст. Мені траплялися російські переклади, де присутні цілі абзаци від перекладача. Але ж в оригіналі цих абзаців  немає.

Якщо ти відчуваєш якусь перекладацьку місію, гадаєш, що можеш донести до читача не лише зміст сказаного, а й те, як це сказав автор, тоді варто починати перекладати.

– Ви спілкувалися особисто з кимось із авторів, яких перекладали?

– Напряму я спілкувалась лише з одною авторкою, Лін Флюелінн, вона пише фентезі. Під час роботи деякі слова викликали в мене труднощі транслітерації, бо не зовсім розуміла, як вони вимовляються.  Я знайшла її імейл і написала листа. Вона досить швидко відповіла, і ми тривалий час спілкувалися з робочих питань. Це було дуже просте і миле спілкування. Так, це було досить давно, ще на світанку моєї перекладацької кар’єри. Але той контакт дав мені зрозуміти, що відчуття, ніби тебе від чогось або від когось відділяє гігантська відстань, дуже часто є хибним. Варто просто спробувати, і ця відстань зникає. Приблизно те саме сталося з купівлею прав на переклад Ділені. Якось я сьорфила інтеренетом і думала, де ж я знайду спільних з ним френдів? Хоча, виявилось, в нас таки є спільні френди. Сам Ділені на той час був уже дуже літнього віку, знаходився в лікарні, і йому було не до спілкування. Тому я почала потихеньку шукати агенцію. І знайшла. Звісно, в процесі я діймала всіх друзів-видавців. Але врешті-решт робота почалася. От, треба її ще якось закінчити. Насправді, я зараз зрозуміла, що вперше розказала про цей досвід вголос. Поки що публічно я ніде про цей свій план не говорила. Тому маєте ексклюзив-ексклюзив.

– Давайте поговоримо про вашу менеджерську діяльність. Два роки тому ви організовували «Фестиваль Рівності». Що вам дав цей досвід?

-Я на той час досить багато писала на гендерну та ЛГБТ-тематику, виступала на дискусіях і круглих столах. Коли «Інсайт» (громадська організація “Інсайт” – Прим. автора) приїхав в Дніпро познайомитись із активом, я себе бачила, можливо, як модераторку кількох панелей. Але якось в процесі всі, хто мав займатись організацією разом зі мною, відкололися. І якби не допомога Анни Мягких, я б навряд чи змогла впоратись сама. Досі згадую цей фестиваль як момент найбільшої втоми в своєму житті. Навіть напередодні абсолютно нового для Дніпра книжкового фестивалю я не почуваюся настільки втомленою.

На Фестивалі Рівності було також і чимале психологічне навантаження. Попри відмінну охорону, все одно було неспокійно. Адже тема дискримінації досі викликає в нашому суспільстві конфліктні реакції. Все пройшло добре, але я тоді собі пообіцяла більше ніколи не займатись організацією заходів з подібною тематикою. Один раз я зробила такий подвиг для свого міста, але повторювати не збираюся. Крім того, це не зовсім моя тема і моя сфера. Так, я відповідаю на подібні питання, бо вважаю їх суспільно важливими. Але виступати в ролі організаторки заходів  я не готова.

– А що ви окреслюєте як свою сферу?

– Мистецькі, літературні події. Коли ще була галерея-книгарня «Чорна ящірка», я багато чого організовувала. Неодноразово робила авторські події для Київського Книжкового Арсеналу.

– Вам близький менеджмент чи сфера культури?

– Сфера культури, звісно. А менеджмент – то в мене дуже суперечливі почуття щодо цього. Час від часу я зарікаюся, і обіцяю собі більше не займатись обслуговуванням творчості інших, бо хочу займатись власною творчістю. Але потім відчуття певного обов’язку перемагає, я знову впрягаюсь в якусь ситуацію, де треба саме менеджерити. Думаю, що тут складне поєднання різних моїх станів. Менеджерство, зрештою, це щось, що в мене дуже добре виходить, є в мене ця “жилка”. Тобто, психологічно мені дуже складно: я з тих людей, що швидко втомлюються від спілкування з оточуючими. Тому менеджерство витягає з мене досить багато сил. З іншого боку, ось саме цю «жилку» я добре усвідомлюю. Я вмію контролювати, організовувати все таким чином, що подія не лише «крутилася», але й була цікавою. Але все одно накриває відчуття, ніби я прослужу суспільству все життя, і так і не почну втілювати власні творчі плани.

– Як же ви погодились на «Book Space»?

– Ну а хто в здоровому глузді від такого відмовиться?

– Чим наш фест відрізнятиметься від, наприклад, Книжкового Арсеналу?

– Насправді, в цьому році ще рано говорити про конкретні відмінності. Адже програма дніпровського фесту вийшла не такою концентрованою, як планувалося, вона розпорошилася на багато тем. В нас поки що замало досвіду для такого рівня організації. Але, безперечно, цьогорічна панель «Трансформація» обіцяє бути знаковою. Ця програма для мене – ніби зародок того фестивалю, яким я його хочу бачити надалі. Мені хочеться, щоб тут говорили про майбутнє книги, про форми існування книги, як видозмінюється книговидання: традиційне і електронне, як співіснують тексти книжні і тексти з інтернету. Я хочу, щоб тут представляли найновіші дослідження про книгу. Щоб ті, у кого немає можливості поїхати до Франкфурту чи Ляйпзигу, їхали в Дніпро, бо тут все одно буде все найактуальніше, що відбувається у книговиданні. Мені б хотілося, щоб наш фест допомагав людям наздогнати сучасний світ. Бо насправді ми зараз навіть не знаємо, за якими показниками відстаємо. Тому ми вже працюємо над програмою фесту-2019, а ще – будемо просити мерію перенести дату на літо, скажімо, на червень. Бо все ж вересень – більш насичений подіями місяць. Ми вже готуємо список гостей, які, на перший погляд, ніяк не пов’язані із книговиданням, але дуже пов’язані із існуванням тексту як явища. Отак, трохи поінтригую, але найголовніше розказувати не буду.

– Назвіть, скажімо, п’ять причин, з яких дніпрянам просто необхідно відвідати новий фестиваль?

– Я думаю, що причина одна, і вона досить сумна: поки що життя нашого міста не настільки насичене культурними і мистецькими подіями, щоб фестиваль можна було просто проігнорувати. Особисто я дуже здивуюся, якщо багато людей, принаймні, не зазирнуть подивитись, що ж це за фест, хто приїхав і що відбувається. Думаю, аудиторія в нас буде велика просто тому, що таких подій мало. І це в жодному разі не предмет радості для мене. Мені б хотілось боротися за аудиторію, адже від такої конкуренції залежить якість культурного життя. Це – головна причина. Але ми подбали про те, щоб у нас була дуже розмаїта програма. Напевно, така кількість зарубіжних письменників в Дніпрі не з’являлась ніколи. Тут є з чого вибрати. Тому це теж причина прийти.

– Яку останню книжку ви прочитали?

– «The gone world» Тома Светерліча, читала в оригіналі. Це дуже цікава фантазія на тему апокаліпсиса. Така химерна література, там дуже незвичайний і незвичний кінець світу. Трохи ламає мозок при читанні. Але я одразу подумала, що непогано б привезти автора на наш фестиваль, тим паче тому, що екранізувати роман буде Ніл Блокамп, автор «Дев’ятого округу». Це, можливо, не на 2019 рік, але вже на 2020-й – точно. Хай заодно і стрічка вийде – тоді й привеземо.

– Розкажіть, будь ласка, про три улюблені книги.

– Зараз перечитую Клайва Баркера «Тканий світ». Її можна назвати улюбленою. В дитинстві моєю настільною книгою був роман Стівена Кінга «Талісман», в російському перекладі він називався «Столкновение миров». Коли в мене був поганий настрій, могла просто відкрити книгу в будь-якому місці, все одно знала її напам’ять, і почати читати. Досі згадую кумедний момент. Я дуже люблю читати за столом. І от, якось взялася за улюблену книжку за вечерею. Це були суворі 90-ті роки, і на вечерю я, як і в більшость простих людей тоді, мала вермішель з кетчупом. Сиджу я, їм, однією рукою, а в іншій тримаю книжку і читаю. І тут якраз натрапляю на момент, де черговому страховиську проломлюють череп. Головний герой з жахом спостерігає, як по його руках тече кров монстра, а в ній ворушаться якісь білі хробачки. І тут я переводжу погляд на свою тарілку, на вермішельку з кетчупом… Одним словом, маленькі білі хробачки запам’ятались мені назавжди.

А третя книжка… Я для себе відкрила таку авторку, Френсіс Хардинг. Книжка називається “Пісня зозулі”, і вона про підлітковий вік. Там дуже метафорично передано особливості пубертатної кризи. Через фентезійні образи геніально показано, як раптом в підлітковому віці ми, несподівано для самих себе та оточуючих, перетворюємось на якихось химерних та незнайомих створінь. Мене заворожила ідея, як тема пубертату передається через ідею підкидьків. Як цей підлітковий досвід раптово поламаної довіри, поламаних стосунків, вдається пережити далеко не всім. Близькі люди назавжди віддаляються один від одного. Чудова така книжка, дуже рекомендую.

Рекламні блоки дають нам змогу залишатися незалежними ЗМІ, а вам - отримувати найсвіжіші новини під ними. Scroll down!